понеділок, 5 березня 2012 р.

Особливості емоційно-вольової сфери у дітей з психофізичними вадами
Особливості емоційно-вольової сфери дітей з вадами зору

Сліпота та слабкозорість впливають на формування всієї психологічної системи людини, включаючи і особистість.
Сліпі і слабозорі мають ту ж "номенклатуру" емоцій і почуттів, що і зрячі, і виявляють ті ж емоції і почуття. Хоча ступінь і рівень їх розвитку можуть бути відмінними від таких у зрячих.
Особливе місце у виникненні важких емоційних станів займає розуміння своєї відмінності від здорових дітей, що виникає у віці 4 - 5 років, розуміння і переживання свого дефекту в підлітковому віці, усвідомлення в обмеженні у виборі професії, партнера для сімейного життя в юнацькому віці.
Нарешті, глибоке стресовий стан виникає при набутій сліпоти. Для осіб, нещодавно втратили зір, характерні також знижена самооцінка, низький рівень домагань і виражені депресивні компоненти поведінки.

Відзначається велике неблагополуччя сліпих та слабозорих дітей в емоційному відображенні своїх відносин зі світом речей, людей і суспільством.
Перші більш вразливі особливо за шкалою самооцінки, при цьому слабозорі діти мають велику емоційність і тривожність у порівнянні з тотально сліпими дітьми.
У розвитку емоцій і почуттів у дітей з порушенням зору велику роль відіграє соціальне оточення і адекватні умови: сліпий дитина більш залежний від суспільства та організації корекційно-педагогічних умов її життя.
Для сліпих властиві також страх перед невідомим, незвіданим простором, наповненим предметами з їх небезпечними для дитини властивостями.
Однак цей страх у дітей з'являється при невмілому керівництві батьків, які допустили безліч невдало закінчилися спроб у задоволенні дитиною своєї потреби в русі і освоєнні простору. Це відноситься також до знайомства з живими об'єктами.
Поширено думка про те, що сліпі менш емоційні, більш спокійні та врівноважені, ніж люди, що не мають дефектів зору. Це враження пояснюється відсутністю відображення їх переживань у міміці, жестах, позах.
Однак мова їх досить інтонаційно і виразна. Сліпі виявляють більшу точність в розпізнаванні емоційних станів, вони виділяють і адекватно оцінюють такі якості особистості говорить, як активність, домінантність, тривожність.
Також відзначаються відмітні особливості сліпих розуміти емоційні стани, вловлювати "тонкі зміни голосу співрозмовника".
Установка осіб з порушенням зору по відношенню до себе має свої особливості. У першу чергу це пов'язано з оцінкою своєї зовнішності. При цьому самооцінка незрячим саме цього чинника залежить від критерію, який вони використовують: або за точку відліку береться своє власне уявлення про себе, побудова виходячи з оцінки свого становища, або відбувається орієнтація на зовнішні оцінки, що йдуть від зрячих.
Зміна в самооцінки пов'язане з адаптацією до свого стану, а також з тим, що в процесі свого розвитку діти з вродженою сліпотою переживають кілька психологічних криз, пов'язаних з усвідомленням того, що вони не такі, як багато їх однолітки. Особливо гостро ця криза переживається в підлітковому віці відбувається загострення порушень соціальних відносин у зв'язку з тим, що діти починають усвідомлювати свій зоровий дефект.

Істотною психолого-педагогічну проблему представляє виховання сліпого дитини в атмосфері надмірної турботи. Життя немислима без негативних емоцій, і захищати дитину від них неможливо, та й немає потреби.
Адже наш мозок потребує напрузі, тренуванні, загартовування в такій же мірі, як і м'язи. Для людини важливо не збереження одноманітно позитивних емоційних станів, а постійний динамізм у рамках певної, оптимальної для даного індивіда інтенсивності.
Зайва опіка супроводжується часто і надмірним проявам любові до сліпого, його захвалювання, переоцінкою його здібностей. Дитина перетворюється на розпещене, егоїстичне істота, абсолютно не готовим до майбутнього самостійного життя. У неї формується чисто споживча психологія, гальмуються такі якості особистості: працьовитість, самостійність, почуття особистої відповідальності та ініціативи, що, у свою чергу, перешкоджає формуванню найважливіших особистісних утворень: волі та емоційної опірності до різних життєвих перешкод.
Також деспотичне внутрішньосімейне спілкування призводить до формування негативних якостей особистості сліпого. Вимушена коритися волі дорослого, дитина відчуває почуття прихованої або відкритої ворожості і в якийсь момент перехід до відкритого спротиву.
Деякі діти в цій ситуації замикаються в собі, замикаються, віддаються мріям і фантазіям. Дитина або зростає несамостійною, пригніченою, часто малоініціативною або вступає на шлях безперервного хронічного конфлікту, постійно перебуваючи в стані відкритої чи прихованої агресивності.
Також емоційне відчуження дорослих членів створює розрив духовної близькості. Сліпа дитина в такій родині живе своїми інтересами, замкнувшись у внутрішньому світі, куди вона не допускає батьків. У неї не формуються потреби в спілкуванні, як з членами родини, так і з більш широким оточенням.

У незрячих значне місце займають відчуття провини, страхи та побоювання. У більшості вони пов'язані з "соціальними страхами" спілкування з іншими людьми, в тому числі з представниками протилежної статі.
При аналізі ставлення дітей до свого дефекту можна спостерігати тенденцію до порівняння себе з зрячими, бажання довести, що вони кращі за них. У цьому ж виявляються глибокі внутрішні конфлікти і неадекватність поведінки.


Особливості емоційно-вольооїа сфери розумово відсталих дітей

Дітям властиве різко виражене відставання у розвитку емоцій, нестабільність почуттів, обмеження діапазону переживань, крайній характер проявів радості, засмучення, веселощів.
Прояв емоцій не залежить від якісного своєрідності структури дефекту, тобто від приналежності дитини до певної клінічної групи. Розвиток емоцій розумово відсталих дітей значною мірою визначається правильною організацією всього їхнього життя і наявністю спеціального педагогічного впливу, здійснюваного батьками і педагогом. Сприятливі умови сприяють згладжування імпульсивних проявів гніву, образи, радості, виробленню правильного побутового поведінки, закріплення необхідних для життя в сім'ї або в освітньому закладі навичок і звичок, а також дозволяють дітям зробити перші кроки в напрямку контролю за своїми емоційними проявами.
Мімікою, жестами і словесними реакціями діти при читанні їм творів висловлюють співчуття слабким і добрим героям і негативне ставлення до їхніх кривдників. У зрозумілій для неї ситуації РВ дитина здатна до співпереживання, до емоційного відгуку на переживання іншої людини.
Тим більше діти проявляють чітко виважене емоційне ставлення до своїх рідних і близьких. Вони люблять своїх батьків і вихователів і виявляють це з усією очевидністю.
До основних причин незрілості емоційної сфери у дітей з неускладненою олігофренією можна віднести: недостатність інтелекту, ускладнений процес формування соціальних потреб та несприятливі умови виховання. Недостатність інтелекту призводить, до неадекватності емоційного реагування на ситуації, недоступні розумінню дитини; до неспроможності усвідомлювати власні емоційні прояви та стани і керувати ними. Несформованість або поверховість соціальних потреб, характерні при розумовій відсталості, ускладнює процес розвитку почуттів.
Крім емоційної незрілості, в учнів допоміжної школи спостерігається також патологія емоцій. Діти схильні до недостатньо диференційованих, позбавлених відтінків емоцій. У цьому відношенні вони дещо нагадують малюків. їхні переживання примітивні, полюсні, вони відчувають тільки або задоволення, або незадоволення, а диференційовані тонкі відтінки переживань у них майже не проявляються. Їхні емоції поверхові, нестійкі. У деяких учнів допоміжної ніколи спостерігається затягнутість, інертність, реактивність емоційних реакцій, які часто мають виразний егоцентричний характер. Іноді виникаючі у дитини емоції неадекватні, непропорційні зовнішнім впливам за своєю динамікою. У одних дітей можна спостерігати надмірну легкість та поверховість переживань серйозних життєвих подій, швидкі переходи від одного настрою до іншого, в інших дітей (такі зустрічаються набагато частіше) спостерігається надмірна сила та інертність переживань, що виникають через неістотні причини.
Переживання олігофрена можна назвати спрощеними, примітивними, проте в нього досить чітко виражені позитивні або негативні емоції. При цьому вони не завжди вмотивовані. Дитина може безпричинно сміятись, радіти дрібницям. Негативні емоції виникають несподівано, носять стійкий характер.
Проявом незрілості особистості розумово відсталої дитини є великий вплив егоцентричних емоцій на оціночні судження. Найбільш високо дитина оцінює тих, хто їй приємний, найближчий до неї. Так: вона оцінює не тільки людей, а й події оточуючого життя. Найвищу емоційну оцінку у дітей-олігофренів знаходить тільки те, що їм приємно.

Майже у всіх дітей з розумовою відсталістю спостерігається відсутність або значне зниження, у порівнянні зі звичайними дітьми, інтересу до навколишнього, загальна патологічна інертність, яка не виключає крикливість, дратівливість, розгальмування. У ранньому віці дитині не цікаві іграшки, підвішені над ліжком або знаходяться в руках дорослого. Пізніше - іграшки інших дітей, сюжетно-рольові ігри з ними.

Вольова сфера РВ характеризується слабістю спонукань і ініціативи, відсутністю або недостатньою самостійністю. Вчинки відрізняються імпульсивністю, необдуманістю, нецілеспрямованістю. Відсутня боротьба мотивів, часто спостерігається негативізм.
У зв'язку з обмеженістю й примітивністю мислення, відсутністю його самостійності, слабості вольових процесів, поводження хворих визначається потягами й афектами, а також у значній мірі - ситуаційними обставинами й рівнем зрілості особистості.
Вольова сфера РВ знаходиться на початкових етапах формування. Її становлення безпосередньо пов'язано з появою мови, яка дозволяє дитині зрозуміти необхідність того чи іншого способу дії.
Мотиваційна сфера РВ знаходиться на початковій стадії становлення. Їх інтереси тісно пов'язані з цікавістю виконуваної діяльності, мало інтенсивні, неглибокі, ситуативні, нестійкі, викликаються переважно фізіологічними потребами. Діти керуються, як правило, найближчими мотивами.
Особливі труднощі викликає формування у дитини правильної поведінки. Властива їй інтелектуальна недостатність і бідний життєвий досвід ускладнюють розуміння та адекватне оцінювання ситуацій, в яких вона виявляється. Інертність нервових процесів сприяє стереотипності реакцій, які часто не відповідають ситуації, що склалася.
Деякі діти в незнайомій обстановці бігають, кричать, кривляються. Інші, навпаки, мовчать, злякано дивляться на всі боки, ховаються за батьків, не вступають в контакт з лікарем чи педагогом. У зв'язку з цим вони здаються більш відсталими, ніж це є насправді.

У 1-му класі учні з інтелектуальною недостатністю найчастіше потребують в почуттях спокою, безпеки, емоційно насичених стосунків з оточуючими. Проте при цьому спостерігається дефіцит емоційних контактів. Постійне пригнічення ззовні своєрідних емоційних проявів школярів часто призводить до зародження у них почуття неповноцінності, потреби персональної уваги як з боку дорослих, так і з боку однокласників.
До третього року навчання у дітей підвищується активність, яка сприяє емоційній розрядці. Вже частіше трапляються, порівняно з першим роком навчання, агресивні прояви. Школярі реактивно реагують на зовнішні стимули і часто негативно сприймають обмеження і заборони з боку педагога. Відмічається прагнення до емоційно-забарвлених стосунків з дорослими. Загалом в перші роки навчання прослідковується тенденція до емоційної дезадаптованості молодших розумово відсталих учнів в умовах шкільного навчання, що є наслідком недостатньої особистісної та емоційної готовності цієї категорії аномальних дітей до початку навчання.
У старших класах багато підлітків соціально успішно адаптуються до умов школи. Вони правильно поводять себе, співпереживають з близькими ті чи інші події; хоч не дуже глибоко і виразно, але адекватно розуміють свої почуття і почуття оточуючих людей, встановлюють певні стосунки і контакти.

Поряд із загальним недорозвитком емоційного життя у певної категорії розумово відсталих дітей можна іноді відзначити деякі хворобливі прояви почуттів. Це, наприклад, явища дратівливої слабкості, які полягають у тому, що в стані перевтоми або при загальному ослабленні організму діти реагують на дрібниці спалахами роздратування.
У багатьох дітей, які перенесли травми головного мозку, хворих на епілепсію, гідроцефалію, шизофренію, спостерігаються дисфорії — епізодичні розлади настрою. Вони настають поза зв'язком з реальними обставинами, за відсутності будь-яких несприятливих зовнішніх впливів. Дисфорія проявляється у раптовій пригніченості настрою, часом — злобності. її передвісником часто є невмотивований підвищений настрій — ейфорія. Якщо вчитель, не знаючи, що у даного учня напад дисфорії, почне з'ясовувати причини поганого настрою, а тим більше дорікати за нього, можуть з'явитись сльози або інші несподівані реакції. У період дисфорії дитину краще не зачіпати і не розпитувати про причини поганого настрою.
У стані ейфорії діти стають нечутливими до об'єктивної реальності. Вони продовжують сміятись, веселитись, відчувають себе щасливими навіть після одержання "двійки" тощо. У тих випадках, коли стан ейфорії набуває виразного характеру, вчитель повинен звернути на це особливу увагу, оскільки ейфорія може бути ознакою початку загострення захворювання.
Передвісником наближення захворювання є також й інше порушення емоційного життя — апатія. Цей стан характеризується байдужістю, втратою інтересу до оточуючого. Для деяких загальмованих олігофренів апатія є властивістю особистості. Тоді вони висловлюють думки і виявляють настрої, зовсім не властиві дитячому віку: байдужість до життя, до людей, небажання рухатись, діяти, втрату всяких дитячих інтересів та нахилів.

Особливості емоційно-вольової сфери дітей з вадами слуху.

Незважаючи на те, що в глухих дітей спостерігаються ті ж емоційні прояви, що й у їхніх однолітків, що чують, по загальній кількості емоційних станів, що виражаються, глухі діти уступають чуючим.
 Прагнення до емоційного контакту у дітей з вадами слуху сформоване добре.
В той же час ряд факторів обумовлюють особливості емоційної сфери дітей з вадами слуху:
1. Утруднення засвоєння соціального досвіду.
2. Недоступність або обмеженість сприйняття виразного боку усного мовлення, музики, інших емоційно забарвлених звуків.
3. Недостатнє усвідомлення власних і чужих емоційних станів, їх спрощення.
4. Більш пізнє залучення до читання художніх творів – уповільнення формування співпереживання.
5. Уважність до виразної сторони емоцій, активне використання міміки, жестів у спілкуванні.

У звичайних умовах дітям з порушеннями слуху мало доступне сприйняття емоційно зміненої інтонації (для її сприйняття необхідна спеціальна слухова робота з використанням звукопідсилюючої апаратури). Відставання і своєрідність у розвитку мовлення позначаються на оволодінні словами і словосполученнями, що позначають ті або інші емоційні стани. Через неможливість слухати і розуміти читання розповідей, казок утруднене розуміння бажань, намірів, переживань однолітків. Співчутливе ставлення, позитивні емоційні контакти з однолітками формуються за допомогою педагогів. Самі діти тягнуться один до одного, але часто не знаходять належної відповіді, оскільки поведінкові патерни емоційної взаємодії не сформовані.

Глухі та слабочуючі діти краще розуміють емоційні стани персонажів картини. Тобто чіткі зовнішні прояви (міміка, жести, пантоміміка), зрозумілість і однозначність ситуації мають велике значення для адекватного упізнання глухими дітьми емоційного стану іншої людини.
Протягом шкільного віку відбуваються істотні зрушення в розвитку емоційної сфери дітей з порушеннями слуху - вони опановують багато понять, що відносяться до емоцій і вищих соціальних почуттів, краще впізнають емоції по їх зовнішньому вираженню і словесному описові, правильно визначають причини, що їх викликають. Це відбувається значною мірою в результаті розвитку пізнавальної сфери - пам'яті, мови, словесно-логічного мислення, а також завдяки збагаченню їхнього життєвого досвіду, збільшенню можливостей його осмислення.

У частини дошкільників та молодших школярів з сенсорною депривацією переважають емоційні порушення:
а) гнів, страх, боязкість, тривога;
б) порушення поведінки: негативізм, агресивність, жорстокість у відношенні до однолітків;
в) вестибулярні розлади: запаморочення голови, порушення рівноваги;
г) моторні розлади: гіперактивність, психомоторне збудження, нервові тики;
д) шкідливі звички.
З віком більшість дітей починає усвідомлювати свої вади, що може привести до стійких емоційних розладів, а у важких випадках - до депресії та неврозу. Сенсорна депривація є психотравмою для дитини переважно у ситуації соціальних контактів з чуючими людьми, у своєму ж мікросоціумі глухі не відчувають нервово-психічного напруження.
Глуха дитина має ті ж самі фактори ризику, що і чуюча, але до них додається сенсорна депривація. Таким дітям набагато складніше адаптуватися до умов життя у світі чуючих.
Тому потрібно особливу увагу приділяти таким питанням:
1. Характер відношення дитини до сенсорного дефекту;
2. Взаємовідносини з матір'ю, іншими членами родини;
3. Ставлення сім'ї, оточуючих до дефекту дитини;
4. Характер спілкування дитини із колективом у спеціальному закладі;
5. Залучення дитини до мікросоціуму глухих;
6. Виявленням у дитини супроводжуючих розладів та їх рання корекція та лікування.

Особливості емоційно-вольооїа сфери дітей із ЗПР.

У дітей із ЗПР спостерігається загальна незрілість емоційно-вольової сфери, що надає всій їхній поведінці надмірної інфантильності: невміння стримуватися, змушувати себе дотримуватися правил чи виконувати завдання, що не викликають безпосереднього інтересу, але є потрібними. На початку шкільного навчання ці діти недостатньо усвідомлюють свої учнівські обов'язки, правила поведінки в школі. Через це поряд зі своїми однокласниками вони виглядають дивними, оскільки поводяться як дошкільнята; встають без дозволу із-за парти, ходять, звертаються до вчителя під час пояснення чи просто граються, не звертаючи уваги на те, що відбувається на уроці. Тут виявляється і надмірна втомлюваність, і брак інтересу до певних занять.
Крім того, на ґрунті надмірної виснажуваності, загальмованості нервових процесів в окремих дітей виявляються такі риси, як млявість, боязкість, невміння захистити свої інтереси, плаксивість, схильність скаржитися на товаришів, постійно звертатися до дорослих у розв'язанні всіляких дріб'язкових питань, відмова від усякої діяльності, що потребує зусиль.

У дітей із ЗПР спостерігається слабка емоційна стійкість, лабільність, легка зміна настрою контрастність проявів емоцій,  порушення самоконтролю у всіх видах діяльності, агресивність поведінки і його провокуючий характер, труднощі пристосування до дитячого колективу під час гри і занять, метушливість, часту зміну настрою, невпевненість, відчуття страху, фамільярність по відношенню до дорослого. Велика кількість реакцій, направлених проти волі батьків, часто відсутність правильного розуміння своєї соціальної ролі і положення, недостатня диференціація осіб і речей, яскраво виражені труднощі в розрізненні найважливіших рис міжособових відносин. Все це свідчить про недорозвинення у дітей даної категорії соціальної зрілості.

У деяких дітей періодично змінюються настрої, які часто не пов'язані з якимись зовнішніми причинами: періоди підвищеної дратівливості, агресивності змінюються апатичністю, байдужістю до своїх успіхів і невдач.
Відмічається нетолерантність до фруструючих ситуацій. Незначний привід може викликати емоційне збудження і навіть різку афективну реакцію на неадекватну ситуацію. Така дитина то проявляє доброзичливість по відношенню до інших, то раптово стає злою та агресивною. При цьому агресія направляється не на дії особистості, а на саму особистість

У дітей даної категорії порушений поетапний контроль над виконуваною діяльністю, вони часто не помічають невідповідності своєї роботи запропонованому зразку, не завжди знаходять допущені помилки, навіть після прохання дорослого перевірити виконану роботу. Ці діти дуже рідко можуть адекватно оцінити свою роботу і правильно мотивувати свою оцінку, яка часто завищена.
Ще у дітей із ЗПР знижена потреба в спілкуванні як з однолітками, так і з дорослими. У більшості з них виявляється підвищена тривожність по відношенню до дорослих, від яких вони залежать. Діти майже не прагнуть отримати від дорослих оцінку своїх якостей в розгорнутій формі, зазвичай їх задовольняє оцінка у вигляді недиференційованих визначень («хороший хлопчик»), а так само безпосереднє емоційне схвалення (усмішка, погладжування і тощо).
Хоча діти за власною ініціативою украй рідко звертаються за схваленням, але в більшості своїй вони дуже чутливі до ласки, співчуття, доброзичливого відношення.

Труднощі, які зустрічають діти при виконанні завдань часто викликають у них різкі емоційні реакції, афективні спалахи. Такі реакції виникають не лише у відповідь на дійсні труднощі, але і в наслідок очікування труднощів, страху перед невдачами. Цей страх значно знижує продуктивність дітей у вирішенні інтелектуальних завдань і призводить до формування у них заниженої самооцінки.

Недорозвиток емоційної сфери проявляється в гіршому (порівняно з дітьми, що нормально розвиваються) розумінні емоцій, як чужих так і власних. Успішно розпізнаються тільки конкретні емоції. Власні прості емоційні стани розпізнаються гірше, ніж емоції зображених на картинках персонажів.

Особливості емоційно-вольової сфери дітей з ДЦП.

Особливості формування особистості та емоційно-вольової сфери у дітей з діагнозом ДЦП можуть бути обумовлені двома факторами:
•    біологічними особливостями, пов’язаними з характером захворювання; 
•    соціальними умовами – впливом на дитину родини і педагогів.
Інакше кажучи, на розвиток і формування особистості дитини, з одного боку, істотно впливає його надзвичайний стан, пов’язаний з обмеженнями рухів і мови; з іншого боку – відношення родини до хвороби атмосфера, дитини, що оточує її.
Для більшості дітей із ДЦП характерна незрілість емоційно-вольової сфери особистості дитини. При цьому відмічаються такі особливості поведінки: у своїх діях діти керуються в першу чергу емоцією задоволення, вони егоцентричні, не здатні продуктивно працювати в колективі, співвідносити свої бажання з інтересами навколишніх, у всій їхній поведінці присутній елемент «дитячості». Ознаки незрілості емоційно-вольової сфери можуть зберігатися і в старшому шкільному віці. Вони будуть проявлятися в підвищеному інтересі до ігрової діяльності, високій сугестивності, нездатності до вольового зусилля над собою. Така поведінка часто супроводжується емоційною нестабільністю, руховим розгальмуванням, швидкою стомлюваністю .Незважаючи на перераховані особливості поведінки, емоційно-вольові порушення можуть проявляти себе по-різному. В одних дітей вони проявляються у вигляді підвищеної емоційної збудливості, дратівливості, рухової расторможенности, в інших - у вигляді загальмованості, сором'язливості, боязкості. Схильність до коливань настрою часто поєднується з інертністю емоційних реакцій.

Багато дітей відрізняються підвищеною вразливістю. Почасти це можна пояснити ефектом компенсації: рухова активність дитини обмежена, і на тлі цього органи почуттів, навпроти, отримують високий розвиток. Завдяки цьому вони чуйно ставляться до поведінки навколишніх і здатні вловити навіть незначні зміни в їхньому настрої. Однак ця вразливість найчастіше носить хворобливий характер; цілком нейтральні ситуації, невинні висловлення здатні викликати в них негативну реакцію.
Підвищена стомлюваність – ще одна відмінна риса, характерна практично для всіх дітей із ДЦП. У процесі корекційної та навчальної роботи, навіть за умови високого інтересу до завдання, дитина швидко втомлюється, стає плаксивою, дратівливою, відмовляється від роботи. Деякі діти в результаті стомлення стають неспокійними: темп мовлення прискорюється, при цьому вона стає менш розбірливою; спостерігається посилення гіперкінезів; проявляється агресивна поведінка – дитина може розкидати предмети, що знаходяться поблизу, іграшки.

Ще одна область, у якій батьки можуть зіткнутися із серйозними проблемами, – це вольова активність дитини. Будь-яка діяльність, що вимагає зібраності, організованості та цілеспрямованості, викликає в неї труднощі. Як ми вже відзначали раніше, психічний інфантилізм, властивий більшості дітей із ДЦП, накладає істотний відбиток на поведінку дитини. Наприклад, якщо запропоноване завдання втратило для неї свою привабливість, їй дуже складно зробити над собою зусилля і закінчити розпочату роботу.
Порушення поведінки зустрічаються досить часто і можуть проявлятися у вигляді рухової расторможенности, агресії, реакції протесту по відношенню до оточуючих. У деяких дітей можна спостерігати стан повної байдужості, байдужості, байдужого ставлення до оточуючих. Слід підкреслити, що порушення поведінки відзначаються не у всіх дітей з церебральним паралічем; у дітей з збереженим інтелектом - рідше, ніж у розумово відсталих.

Фактори, які впливають на волю дитини, можна розділити на:

1.    зовнішні, до яких належать умови і характер захворювання, відношення навколишніх до хворої дитини; 
2.    і внутрішні, такі, як відношення дитини до самої себе та до власної хвороби.
Слабкість волі у більшості дітей, які страждають на ДЦП, прямо пов’язана з особливостями виховання. Дуже часто у родині з хворою дитиною можна спостерігати таку картину: увага близьких зосереджена винятково на її хворобі, батьки проявляють занепокоєння з кожного приводу, обмежують самостійність дитини, побоюючись, що вона може поранитися або впасти, бути неспритною. У такій ситуації сама дитина неминуче буде надмірно неспокійною та тривожною.

Не можна залишати поза увагою і ставлення до хвороби самої дитини. Дослідження показали, що усвідомлення дефекту у дітей із ДЦП проявляється до 7-8 років і пов’язано з їхніми переживаннями з приводу недоброзичливого ставлення до них з боку навколишніх і недостачею спілкування. На сформовану ситуацію діти можуть реагувати по-різному:
•    дитина замикається в собі, стає надмірно боязкою, ранимою, прагне до самоти;
•    дитина стає агресивною, легко йде на конфлікт.
Особливості розвитку особистості та емоційно-вольової сфери дитини з ДЦП багато в чому залежать не тільки від специфіки захворювання, але у першу чергу від ставлення до дитини батьків і близьких.

Від того, як сприймає дитину родина – як інваліда, нездатного домогтися в житті успіху, або як людину, яка нехай у чомусь не схожа на навколишніх, але займає активну життєву позицію, – і буде залежати сила вольових якостей дитини.
Якщо в процесі занять з дитиною ви помітили, що вона стомлена – стала дратівливою, агресивною, або, навпаки, надмірно замкнутою, – не варто намагатися продовжувати роботу. Для того, аби робота з дитиною виявилася плідною, вона сама у першу чергу має бути зацікавленою в ній. Краще зробіть перерву, запропонуйте їй у щось пограти, або ж просто залишіть її одну ненадовго. Цілком імовірно, що через якийсь час дитина відновить енергію, і ви зможете продовжити заняття з новими силами.

2 коментарі: